Морський баланс Туреччина знову опинилася в центрі уваги через ситуацію у Чорному морі. Після нових атак на комерційне судноплавство Анкара закликала Росію та Україну погодитися на мораторій на удари по цивільних суднах і пов’язаній із морською торгівлею інфраструктурі.
Зокрема, міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан заявив, що сторони дедалі менше розрізняють військові та цивільні цілі, а під загрозою опинилися й судна під турецьким прапором. “Наші попередження, на жаль, справджуються… Війна поширилася в Чорному морі. Спочатку завдавали ударів по військових портах та кораблях, тепер б’ють по всіх торговельних суднах без розбору”, – наголосив Фідан. Для Анкари це вже не абстрактна проблема війни між сусідами: Чорне море є критично важливим маршрутом для турецької торгівлі та енергетичної безпеки.
Саме тому в інформаційному просторі з’явилися повідомлення, що Туреччина нібито готова піти на радикальний крок – обмежити проходження через Босфор і Дарданелли суден, що прямують до російських та українських портів.
Однак тут важливо не перебільшувати. Станом на 9 серпня Reuters із посиланням на турецьких посадовців повідомляв, що рух комерційних суден через протоки не припинявся. Заходи безпеки могли тимчасово впливати на проходження окремих суден, але загальної блокади Босфору немає. Навігація продовжується відповідно до режиму, встановленого Конвенцією Монтре.
Тому твердження про те, що Ердоган уже “закрив Босфор для росіян та українців”, наразі не відповідає перевіреній інформації. Так само повідомлення про затримання російських суден варто сприймати обережно: є дані про затримки або додаткові перевірки дозволів для окремих суден, але це не тотожне запровадженню морської блокади.
За словами політичного експерта Вадима Денисенка, турецькі заяви про обмеження судноплавства пов’язані передусім не зі спробою завершити війну, а з бажанням стабілізувати Чорне море та не допустити його фактичної блокади. “Ціль Туреччини не закінчення війни, а розблокування моря”, – підкреслює експерт. Він також вважає, що Анкара зацікавлена у послабленні Росії, а нинішня ситуація може дозволити Туреччині створити механізм тиску одночасно на Москву і Київ. Окремо Денисенко звертає увагу на ризик блокади Новоросійська та можливі наслідки такого сценарію для російської економіки й логістики.
Тож логіка Анкари зрозуміла. Туреччина не хоче, аби війна перетворила Чорне море на зону неконтрольованої ескалації, де під удар потраплятимуть торгові судна, порти, енергетична інфраструктура та екосистема. Для країни, котра контролює протоки між Чорним і Середземним морями, масштабна морська криза становила би не лише дипломатичну, а й безпосередню економічну проблему.
Але на цьому турецька політика щодо України не закінчується. Зброя для Києва Паралельно з миротворчими закликами Анкара фактично поглиблює військову взаємодію з Києвом.
За повідомленнями українських та американських джерел, Туреччина готує передачу Україні значного пакета американського озброєння, яке перебуває на її озброєнні.
Йдеться, зокрема, про 12 пускових установок M270 MLRS та 70 балістичних ракет M39 ATACMS. До пакета також фігурують 2524 некеровані ракети M26 із касетною бойовою частиною та 47 тисяч 203-мм артилерійських боєприпасів M509A1 із касетним спорядженням.
Про ці параметри повідомляли українські медіа, посилаючись на повідомлення американської сторони до Конгресу. Й це принципово важливий момент.
Адже M270 не є просто старою реактивною системою залпового вогню: вона може застосовувати широкий спектр боєприпасів, включно з ATACMS, що дає можливість завдавати ударів на значній відстані. Саме тому передача Україні таких систем потенційно посилює її здатність уражати російську військову інфраструктуру далеко від лінії фронту.
Водночас називати ці ATACMS “новими” було б некоректно. Йдеться про старі американські ракети сімейства M39, що їх Туреччина отримала раніше. Але їхній вік не означає автоматичної втрати бойової цінності: ATACMS залишається зброєю оперативно-тактичного класу, а M39 свого часу створювалися саме для ураження площинних і військових цілей на великій відстані. І Україна. Безперечно, зможе з допомогою цієї зброї нищити пускові установки для осійської балістики, що на сьогодні є для нас чи не найбільшим викликом.
Та особливо показовим є загальний склад боєприпасів, що ми отримаємо: касетні ракети та артилерійські снаряди можуть допомогти Україні відбитися від нових хвиль російських м’ясних штурмів, котрими загрожує чергова осіння хвиля мобілізації у РФ. Туреччина при цьому не є учасницею Конвенції про касетні боєприпаси й раніше заперечувала повідомлення про передачу такого озброєння Україні.
Отже, на перший погляд виникає парадокс: в один момент Анкара закликає Москву та Київ припинити удари в Чорному морі, а в інший – бере участь у посиленні українського ракетного потенціалу.
Насправді суперечності тут менше, ніж здається.
Ердоган не обов’язково “грає за Україну” або “грає за Росію”. Він грає за Туреччину. “Туреччина нам нічого не продавала. Це реекспорт американського озброєння з турецьких складів, який вимагає дозволу Держдепу США”, – зауважив з цього приводу директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. Щодо мотивів Анкари Семиволос називає одразу кілька: утилізація застарілих запасів, демонстрація багатовекторності та посилення ролі Туреччини як військово-логістичного вузла НАТО.
При цьому Анкара не відмовляється від економічних та енергетичних зв’язків із Росією, водночас продовжуючи підтримувати територіальну цілісність України, розвивати оборонну співпрацю з Києвом. Однак Туреччина не приєдналася до західного режиму санкцій проти РФ, зберігає економічні та енергетичні зв’язки з нею, залишаючись членом НАТО. Reuters характеризує цю політику як балансування між двома сторонами.
І саме в цьому й полягає головна стратегія Ердогана.
Туреччина прагне залишатися одночасно посередником, торговельним центром, військово-промисловим партнером України та державою, котра має канали комунікації з Кремлем.
Тому нинішня позиція Анкари – це не різкий розворот “в український бік”. Але й називати Туреччину нейтральною державою у класичному розумінні теж дедалі складніше.
Ердоган намагається не вибрати один табір, а зберегти можливість впливати на обидва. І якщо Чорне море стане небезпечним для турецького судноплавства, Анкара, схоже, готова посилювати тиск на обидві сторони. А якщо йдеться про посилення військового потенціалу України, Туреччина готова використовувати для цього навіть власні запаси американського озброєння.
Саме тому правильніше говорити не про те, на чиєму боці Ердоган, а про те, наскільки далеко він готовий зайти, захищаючи турецькі інтереси.
І відповідь на це питання зараз дедалі очевидніша: Ердоган не хоче перемоги Росії, що посилила б її домінування в Чорному морі, але й не хоче остаточного розриву з Москвою. Його ставка – на сильну Україну, контрольовану ескалацію та максимальне збереження власного простору для маневру.
Ірина Носальська
Ердоган грає на два фронти: що Туреччина задумала у Чорному морі
